Розвиток земельних відносин на сучасному етапі економічних реформ в Україні.
Третяк A.M., доктор екон. наук,
Держкомзем України (Київ)
Перехід на ринкові відносини у всіх сферах народного господарства, відміна монополії держави на землю, розвиток багатоукладності в аграрному секторі в умовах падіння об'ємів виробництва продуктів сільського господарства потребували радикального рішення проблеми раціонального використання та охорони земель.
Земельна реформа привела до значних структурних змін у формах власності та землекористування. Скоротилися площі земель державних підприємств. Поряд з колективними сільськогосподарськими підриємствами широке розповсюдження одержали господарські утворення нового типу. Мільйони громадян одержали земельні ділянки під сади, городи, житлове будівництво. Землекористування стало платним, підприємства одержали економічну самостійність. Разом з тим, недостатньо ефективна земельна політика привела до розвитку багатьох негативних тенденцій, які компрометують або можуть скомпрометувати саму ідею земельної реформи.
З ростом числа землекористувачів i землевласників (від 0,8 млн. до більш як 22 млн.) збільшилась кількість учасників земельних відносин. Появилася нагальна необхідність вирішення проблем, пов'язаних з різними формами власності i господарювання, розвитком ринку землі, визначенням ціни землі, умов оренди i застави, встановленням плати та податку за землю. Виникли нові проблеми в системі управління земельними ресурсами, пов'язані з розмежуванням земель державної i комунальної власності та акумуляцією коштів, що поступають від земельного o6ігу (зокрема від оренди земель, які перебувають в державній власності).
Нагальною потребою стала розробка законодавчої i нормативної бази, наукового забезпечення, правового, економічного i організаційного механізму регулювання земельних відносин з урахуванням традицій, національних особливостей i державних інтересів.
Oсновнi напрямки вдосконалення земельних відносин в Україні по лягають в наступному:
Безумовно, розробкa заходів по вдосконаленню земельних відносин вимагає прийняття такого політичного документу як державна цільова програма розвитку земельної реформи в Україні на 2000 — 2005 роки, або хоча б затверджених указом Президента України основних напрямів розвитку земельної реформи в Україні на 2000 — 2005 роки. Держкомземом України розроблені проекти таких документів, які передбачають:
Сьогодні важливою передумовою успішного проведення земельної реформи є формування правового i економічного механізму регулювання земельних відносин. Основною метою формування такого механізму є використання земельної ренти для суспільних потреб, що буде сприяти підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва, раціональному використанню pecypciв, прискоренню науково-технічного прогресу. Реалізація цієї мети передбачає побудову економічного механізму регулю- вання земельних відносин на основі таких принципів:
розмежування об'єктивних i суб'єктивних умов відтворювального процесу;
забезпечення єдності процесу рентного регулювання в міжзональному та внутрішньо зональному аспектах;
оптимальна взаємодія економічних важелів в процесі рентного регулювання з тим щоб кожний iз них виконував властиві йому функції;
створення стимулів для раціонального розміщення i спеціалізації сільськогосподарського виробництва, а в інших галузях народного господарства — найбільш ефективного землекористування;
забезпечення відносно рівних стартових можливостей здійснення відтворювального процесу для вcix сільськогосподарських товаровиробників;
збалансованість вартісних матеріально-речових пропорцій для вcix сільськогосподарських підприємств, що знаходяться в різних природноекономічних умовах.
З урахуванням мети i викладених принципів, найбільш суттєві положення концепції побудови економічного механізму регулювання земельних відносин повинні передбачати: створення системи плати за землю, адекватної умовам економічної діяльності в рамках переходу до ринкової економіки; визначення різних видів плати за землю (земельного податку, оренди, плати за землю i ціни землі) на єдиній методологічній основі; посилення взаємозв'язку плати за землю з іншими ринковими регуляторами (цінами, банківським процентом, податком на прибуток i т. д.).
Конституційні засади реалізації права власності на землю в Україні.
Носік В.В., канд. юр. наук,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Прийнята у червні 1996 року Конституція України в ч. 1 ст. 13 містить норму, згідно з якою земля є об'єктом права власності українського народу. Такий запис в Основному законі зроблено вперше, є новим для національної правової системи Україні i неповторним порівняно з правовими системами держав СНД, Балтики, Східної Європи, які також змінили або ж змінюють земельний лад стосовно нових історичних реалій. Тому актуальним для України є розробка науково-теоретичної моделі здійснення права власності громадян на землю, яка б враховувала наслідки проведеної земельної реформи, відображала сучасний стан земельних перетворень у державі та містила конкретні практичні пропозиції правового забезпечення земельних відносин на перспективу.
Законодавче закріплення землі як об'єкта права власності народу України потребує з'ясування концептуальних засад регулювання земельних відносин, які закладені у юридичній конструкції Основного закону нашої держави.
В юридичній науці категорія об’єкту не поєднується безпосередньо із суб'єктом, як це має місце у фiлocoфiї, а розуміється в іншому, спеціальному (правовому) аспекті - об'єкти розглядаються лише у складі правовідносин. З точки зору теорії права основними елементами вcix правових відносин виступають об'єкт, суб'єкт, зміст (суб'єктивні права i обов'язки), які складають структуру врегульованих нормами права суспільних відносин. При цьому об`єктами правовідносин визнаються явища (предмети) матеріального i духовного світу, які визнані такими у встановленому законом порядку i на які спрямовані суб’єктивні права і обов'язки.
3 врахуванням вказаних загальнотеоретичних підходів до аналізу складу правовідносин необхідно зазначити, що реалізація конституційних засад права власності на землю в значній мipi залежатиме від того, як у чинному законодавстві Україні буде визначено поняття землі як об'єкта в структурі земельних i майнових правовідносин.
Питання щодо суб'єктного складу в структурі відносин власності на землю є важливими не лише з теоретичної, а й практичної точки зору, оскільки чинне законодавство України визначає такий суб’єктний склад земельних правовідносин власності, який базується на вченні про три форми власності на землю - державну, колективну, приватну, i який не узгоджується з Конституцією України.
На відміну від чинного Земельного кодексу України, інших норматив-но-правових актів, Конституція України по-новому визначає суб'єктів права власності на землю i зв'язує їx правове становище з формами власності на землю, як це зроблено в чинному ЗК України.
В теорії земельного права України після прийняття основного закону нашої держави поки-що не проведено комплексного завершеного дослідження проблем здійснення права власності на землю су'6'єктами, зазначеними в Конституції України, хоч i були вже зроблені перші спроби проаналізувати правове становище окремих суб'єктів права власності на землю.
В науковій літературі дискусійним залишається питання щодо можливості визнання народу України самостійним суб'єктом права власності на землю. Одні вчені висловлюють думку про те, що громадяни України можуть бути суб'єктом права власності на землю. Інші автори вказують на те, що народ не може виступати власником чи суб'єктом права власності на землю, оскільки він взагалі не визнається доктриною цивільного права суб'єктом цивільних правовідносин, що народ - це соціально-політичний суб`єкт, який не здійснює безпосередньо експлуатацію землі i розглядати народ України в якості суб'єкта права власності без його зв'язку з державою було б неправильно. Подібні думки з цих питань висловлюють деякі вчені країн СНД.
В Преамбулі Основного закону нашої держави український народ визначається як громадяни України всіх національностей. Тому земля в Україні є об'єктом права власності вcix громадян України незалежно від національності, віросповідання, освіти, місця проживання, віку. Отже, заперечуючи проти визнання українського народу суб'єктом права власності на землю, деякі вчені висловлюються проти права власності громадян України на землю, що не узгоджується з Конституцією України. Тому не викликає сумніву, що український народ є самостійним i водночас особливим суб'єктом права власності на землю. Суть таких особливостей полягає в тому, що громадяни України вcix національностей володіють, користуються і розпоряджаються землею з метою задоволення приватних, суспільних, держаних, громадських інтересів. При цьому в чинному законодавстві мають бути визначені форми реалізації вказаних правомочностей власника, форми використання землі в українським народом, підстави набуття права власності на землю народом України, що дозволить провести чітке розмежування правового режиму землі i земельних ділянок як об’єктів права власності вcix громадян України, держави як політичної організації суспільства, окремих громадян України, юридичних осіб та територіальних громад.
Отже, український народ є особливим суб'єктом права власності на землю, який може здійснювати це право як безпосередньо в формі референдуму, так i через органи державної влади та місцевого самоврядування в формі публічної власності, а також шляхом реалізації громадянами України та юридичними особами суб'єктивних прав на земельні ділянки в формі приватної власності Підстави набуття i реалізації права власності на землю вказаними суб'єктами мають бути визначенні в чинному законодавстві України.
Визнання Українського народу суб'єктом права власності на землю не виключає, а передбачає рівні можливості для вcix громадян України та юридичних oci6 набувати i реалізувати право власності на земельні ділянки. Однак у чинному земельному законодавстві механізм здійснення права приватної власності на землю не розроблений, що перешкоджає впровадженню ефективних ринкових механізмів регулювання земельних відносин.
Конституція України закріплює принцип набуття i реалізації права власності на землю громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. При цьому в Основному законі не визначається поняття права власності на землю. Немає точного визначення цього поняття ні в Земельному, ні в Цивільному кодексі України, інших законах, прийнятих до 28 червня 1996 року.
В Конституції України не вказуються також i форми права власності на землю. В той же час в Земельному Кодексі України, у Законі України "Про форми власності на землю" визначені три рівноправні форми власності на землю: державна, колективна i приватна.
Суперечність, неузгодженість норм чинного земельного законодавства України з Конституцією України свідчать про відсутність єдиного концептуального підходу в українському праві до розуміння поняття права власності на землю та законодавчого забезпечення реалізації права власності на землю в Україні.
Необхідність з'ясування поняття права власності на землю є актуальним для України, оскільки від цього буде залежати розробка i реалізація концепції права власності на землю, перспектива розвитку чинного цивільного i земельного законодавства, а також те, наскільки повно громадяни, юридичні особи i держава зможуть реалізувати свої права на землю, дозволить визначити межі втручання держави в регулювання відносин власності на землю.
Не менш важливою проблемою здійснення земельної реформи в Україні є розмежування земель держави i територіальних громад, оскільки Земельний кодекс України відносить yci землі до державної форми власності (крім колективної i приватної), а ст. 142 Конституції України закріплює право власності на землю територіальних громад на закріпленій за ними території.
Об'єктами права власності територіальних громад є земля, що також має основні фізичні ознаки, названі у визначенні цього поняття для українського народу. При цьому обмеженість землі визначається не кордонами держави, а межами територіальних громад. Земля територіальної громади є в першу чергу основою для розселення людей. Зміст права власності на землю територіальної громади поєднує в co6i всі три правомочності власника, а також виконання обов'язків щодо охорони i раціонального використання таких земель. У власності територіальних громад (комунальна власність) перебувають землі загального користування в межах населених пунктів, а також земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
Враховуючи, що згідно з Конституцією України земля є власністю народу України, який здійснює своє право у формі публічної та приватної власності, а ЗК України закріплює право державної власності на всі землі, які не передані у приватну чи колективну власність, то доцільно було б визначити принципи розмежування права на землю в рамках публічної форми власності між державою та територіальними громадами.
В Конституції України земля проголошується не лише об'єктом права власності українського народу, а й національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Однак нині в Україні більше обговорюються проблеми права власності, права оренди, ринку землі i менше уваги приділяється проблемам охорони земель, особливо земель сільськогосподарського, природоохоронного, рекреаційно-оздоровчого та іншого життєво важливого для людини призначення.
Відповідно до ст. 13 Конституції України від імені українського народу право власності на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У цьому зв'язку для України одним з головних завдань має стати розробка основних принципів публічного регулювання земельних відносин з метою забезпечити баланс інтересів громадян, юридичних oci6, територіальних громад, держави i народу.
Правове регулювання та шляхи вдосконалення приватизаії сільськогосподарських земель.
Кулинич П.Ф., канд. юр. наук,
Інститут держави i права НАН України,
Проект РОНКО
Приватизація сільськогосподарських земель в Україні, здійснювана з початку 90-х років, є логічним продовженням аграрних перетворень у СРСР періоду "перебудови" (1985-1991 p.). Як відомо, розпочата в середині 80-х років політика "гласності" зробила більш "прозорими" проблеми сільського господарства СРСР. Саме в цей період стала очевидною та істина, що колгоспне i радгоспне виробництво, яке базувалося на найманій праці членів колгоспів та працівників радгоспів, не має перспектив.
Зараз суспільна думка усе більше схилялася до тієї точки зору, що для виведення сільського господарства з кризи необхідно надати селянину - виробнику сільськогосподарської продукції статус "господаря" землі й інших засобів аграрного виробництва.
На перших порах статус селянина як господаря землі розглядався в широкому, більш філософському, контексті i не пов'язувався з необхідністю приватизації сільськогосподарських земель. Вважалося, що селянин може стати господарем землі i за умов виключної власності держави на землю. Тому основною формою надання селянину статусу "господаря" землі й інших засобів аграрного виробництва в другій половині 80-х років стала так звана підрядна організація праці в сільському господарстві (колективний, бригадний, орендний i т.п. підряди).
Сутність підрядної організації праці в сільському господарстві полягала в тому, що за членом сільськогосподарського підприємства (або їx групою) закріплювалися в тимчасове користування в якості робочого місця, предмета i засобів виробництва визначена земельна ділянка i набір знарядь праці (сільськогосподарської техніки й інвентарю). Такі відносини оформлялися договором підряду, що укладався між адміністрацією підприємства та його робітником чи їx групою (колективом). Підрядні колективи чи окремі особи мали працювати самостійно й одержувати заробітну плату виключно в залежності від результатів їхньої праці.
На жаль, підрядна організація праці не змінила статус селянина як найманого робітника i не призвела до підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Справа в тому, що підрядна організація праці в сільському господарстві базувалася на протиріччі, яке й привело до її відмирання. Це протиріччя полягає в тому, що договори підряду укладалися між сторонами, які знаходилися в юридично нерівному становищі, тобто між керівним органом (правлінням, дирекцією) сільськогосподарського підприємства та підлеглими їм особами (колективами).
Відносини між зазначеними сторонами базувалися на адміністративному принципі "керівник-підлеглий", який випливав з норм адміністративного законодавства та статуту сільськогосподарського підприємства. Укладення між цими сторонами договору підряду не скасовувало дію правових норм, що регулювали в сільськогосподарському підприємстві відносини підлеглості. Тому при підрядній організації праці адміністративні норми домінували над договірними, зводячи регулююче значення останніх нанівець. I саме тому застосування різноманітних форм "підрядів" в сільському господарстві пішло на спад i цілком припинилося на початку 90-х років.
У цей період усе більш переконливою ставала постановка питання про надання селянину статусу реального, тобто юридичного "господаря" землі й інших засобів сільськогосподарського виробництва. Дана постановка питання цілком справедливо асоціювалося з необхідністю проведення земельної реформи, включаючи i реформу земельного законодавства.
У результаті в 1992 р. в Україні була здійснена юридична демонополізація земельної власності. 3 прийняттям 30 січня 1992 р. Закону України "Про форми власності на землю", а трохи згодом - 13 березня того ж року -й нової редакції Земельного кодексу України, поряд із державною власністю на землю, що мала до того часу статус єдиної i виключної, у правове поле України були введені колективна i приватна форми земельної власності.
Передача сільськогосподарських земель у колективну i приватну власність офіційно розглядалася як їхня приватизація. Проте, між приватною i колективною формами земельної власності існують істотні відмінності.
Основні положення права приватної i колективної власності на землю закріплені у Земельному кодексі України. Згідно Кодексу, суб'єктом права приватної власності на землі, надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, може бути громадянин України, що одержав земельну ділянку у власність від держави або виділив у натурі належну йому земельну частку. Як правило, такий громадянин створював селянське (фермерське) господарство, тобто юридичну особу, основною ціллю діяльності якого є здійснення підприємницької діяльності у сфері сільськогосподарського виробництва.
Що стосується права колективної власності на землю, то його суб'єкт чітко в законодавстві не визначений. Справа в тому, що на момент введення даної форми власності на землю в Україні в середовищі парламентарів переважала ідея реанімації сільськогосподарського виробництва на базі великих сільськогосподарських підприємств - колгоспів i радгоспів, що з цією метою почали перетворювати в так називані колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). У основу такої реанімації було покладене завдання організації сільськогосподарського виробництва країни шляхом сполучення переваг крупнотоварного сільськогосподарського виробництва (тобто виробництва на великих земельних площах) із перевагами, що випливають з надання селянинові статусу юридичного власника землі й інших засобів аграрного виробництва. Саме даний підхід намагались реалізувати шляхом введення в Земельний кодекс України інституту права колективної власності на землю.
Колективна власність на землю являє собою колективне поєднання елементів права власності юридичних i фізичних oci6 на землю. Відповідно до Земельного кодексу України, власником переданих у колективну власність земель одночасно є i КСП як юридична особа, i колектив членів КСП. Останні нaзвaнi в Кодексі співвласниками землі. Таке сполучення суперечить природі права власності, оскільки будь-який об'єкт права власності може знаходитися у власності лише однієї особи або групи oci6 як його (об'єкта) співвласників.
У 1992-1994 p. дане протиріччя вирішувалося на користь КСП як юридичної особи. На КСП було покладено законодавством здійснення більшості повноважень власника землі, переданої у колективну власність. В цей період вважалося, що з передачею земель товарного сільськогосподарського виробництва у колективну власність КСП буде досягнуто одне з основних завдань земельної реформи в Україні - надання селянину статусу юридичного власника землі. Тому в цей період основним напрямком приватизації сільськогосподарських земель була передача їx у колективну власність КСП.
Однак, уже в 1994 р. стала очевидною неспроможність вирішення основного завдання земельної реформи - приватизації сільськогосподарських земель через запровадження інституту права колективної власності на землю у тому вигляді, в якому цей інститут був введений у правове поле України у 1992 р. Адже за наявності двох конкуруючих власників земель, що передані у колективну власність, домінуючими виявилися позиції саме КСП як юридичної особи, а не членів КСП як колективу співвласників.
У зв'язку з цим Президент України зробив спробу, не вносячи змін у Земельний кодекс, підсилити ту частину інституту права колективної власності на землю, що стосувалася правомочностей членів КСП як співвласників землі. Відповідно до його Указу від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" в Україні почалося масове паювання сільськогосподарських земель КСП, що полягало в розподілі таких земель на умовні частки (земельні паї) із видачею їхнім власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай). Особи, що одержали сертифікати, одержали право практично безперешкодного розпорядження земельними частками, у тому числі i шляхом виділення їx у натурі в якості окремої земельної ділянки. Паювання сільськогосподарських земель було проголошено другим етапом земельної реформи в Україні.
Дворічний досвід паювання сільськогосподарських земель в Україні також не дав очікуваних результатів. Справа в тому, що КСП є юридичною особою, структура управління якої, майнові та трудові відносини базуються на принципі членства. Це означає, що кожний член КСП уособлює собою триєдину постать: він одночасно є працівником, власником (майнового i земельного паїв) та управлінцем (членом загальних зборів). Отже, формально основні фактори сільськогосподарського виробництва - праця, виробничі ресурси та управління - жорстко поєднані в силу членства.
Однак, як свідчить світовий досвід, таке жорстке поєднання основних факторів сільськогосподарського виробництва є ефективним за умови, коли засновниками сільськогосподарського підприємства виступають одна чи кілька фізичних oci6, як правило, пов'язаних сімейними узами. Саме за такої умови засновники сільськогосподарського підприємства дійсно є "працюючими власниками".
Що ж стосується КСП, то справжній статус його членів зводиться до того, що вони є не "працюючими власниками", господарями майна і землі, а практично залишаються найманими працівниками. Це стосується як рядового члена КСП, так i його керівника (голови) та членів правління КСП.
Статус члена КСП як найманого працівника обумовлений рядом причин. По-перше, в КСП, кількість членів в яких, як відомо, становить від 80 до 1500 членів, в результаті проведених паювання майна i землі власність на ці ресурси стала занадто розпорошеною. Кожний член КСП отримав в результаті паювання мізерну частку майна i землі у порівнянні з величиною майнового i земельного масивів господарства. В результаті не тільки з юридичних, а й з чисто психологічних причин член КСП навіть після проведення в господарстві паювання сільськогосподарських земель не відчуває i не може відчувати себе власником чи навіть співвласником Майїна i землі. Тому в Україні був продовжений пошук більш ефективних правових шляхів рішення проблеми приватизації сільськогосподарських земель. Важливим чинником у цьому напрямку стало прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції України. Конституцією закріплена нова структура форм власності на землю, що складаєть ся з двох таких форм: суспільної (публічної), що включає державну i комунальну власність, i приватної, що включає власність фізичних i недержавних юридичних oci6. Право колективної власності на землю Конституцією не передбачено.
У січні 1997 р. на Всеукраїнській нараді з питань АПК було проголошено про початок проведення в Україні третього етапу земельної реформи, завданням якого є перетворення КСП у формування ринкового типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної, а не колективної власності на землю i майно. У рамках даного етапу земельної реформи КСП реструктуруються (реорганізуються) в такі юридичні особи, як селянські (фермерські) господарства, приватні підприємства або товариства з обмеженою відповідальністю, засновниками яких виступають відповідно один або декілька членів КСП. Інші члени КСП, що не стали засновниками нових юридичних oci6, виділяють свої земельні i майнові частки (паї) у натурі i передають їx в оренду господарюючим суб'єктам.
У результаті реструктуризації КСП колективна власність на землю з її двома незалежними суб'єктами трансформується в односуб'єктивну приватну власність на землю громадян-членів КСП. Таким чином, здійснення трьох етапів земельної реформи передбачає проведення подвійної приватизації сільськогосподарських земель: на першому етапі вони передаються з державної в колективну власність (цей вид власності ще називають роздержавленням землі, тобто неповною приватизацією), а на третьому етапі колективна власність на землю трансформується у приватну власність.
Проведення земельної реформи i приватизації сільськогосподарських земель в Україні здійснюється в умовах розбіжності в позиціях законодавчої i виконавчої гілок влади з приводу правових форм приватизації сільськогосподарських земель. Представники лівих сил, що домінують у Верховній Раді України, блокують прийняття нового Земельного кодексу, що закріплює нову систему форм власності на землю відповідно до Конституції України. У відповідь Президент i Кабінет Miнicтpiв України, що займають правоцентристські позиції, видали ряд указів i постанов, які по-іншому, ніж Земельний кодекс, регулюють порядок приватизації сільськогосподарських i інших земель.
У результаті в нашій країні намітилася небезпечна тенденція формування двох неузгоджених між собою гілок законодавства про приватизацію земель: парламентської й урядової. Тому основною проблемою розвитку правового регулювання приватизації сільськогосподарських земель в Україні на даному етапі є створення внутрішньо узгодженої системи земельного законодавства. Дана проблема може бути вирішена тільки шляхом досягнення між зазначеними гілками влади політичного консенсусу з приводу цілей i задач земельної реформи й уніфікації на цій основі правотворчого процесу в сфері регулювання земельних відносин. Мова, перш за все, йде про необхідність прийняття нового Земельного кодексу України та цілого ряду інших законодавчих актів у сфері регулювання земельних відносин, які б базувалися на Конституції України, а також закріпили i вдосконалили процес приватизації сільськогосподарських земель.
Особливо актуальним є, на наш погляд, вдосконалення правового регулювання приватизації сільськогосподарських земель, що здійснюється членами КСП шляхом виділення у натурі належних їм земельних часток (паїв). Така приватизація сільськогосподарських земель здійснюється на підставі Указів Президента України від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та від 8 серпня 1995 р. "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам i організаціям", а також на підставі "Методичних рекомендацій щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі iз земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств i організацій", затверджених наказом Держкомзему України, Мінсільгосппроду України та Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р.
На жаль, вищезазначені правові акти складені таким чином, що чітко передбачають виділення у натурі земельної частки (паю) лише кожним її власником у індивідуальному порядку. Однак, в умовах масової реструктуризації КСП, коли вci або переважна більшість членів одного господарства виходять з нього i виділяють у натурі належні їм земельні частки (паї), земельний масив КСП поділяється на велику кількість невеликих земельних ділянок, межі яких повинні бути визначені у натурі (на місцевості). У разі закріплення меж кожної iз земельних ділянок межовими знаками можуть виникнути проблеми з використанням системи науково обґрунтованих сівозмін, великої сільськогосподарської техніки тощо. Тому з метою запобігання таких наслідків бажано внести певні зміни в Правове регулювання приватизації сільськогосподарських земель через механізм виділення земельних часток (паїв) у натурі.
По-перше, в законодавстві доцільно передбачити, що двоє чи більше власників земельних часток (паїв), наприклад, члени однієї родини тощо вправі виділити належні їм земельні частки (паї) у вигляді однієї земельної ділянки, що належатиме їм на праві приватної власності.
По-друге, таку ж саму можливість слід надати й oco6i - громадянинові України, який придбав у встановленому законодавством порядку два або більше земельних часток (паїв).
По-третє, для стимулювання концентрації земельних часток (паїв) у працівників сільськогосподарських підприємств доцільно, на наш погляд, встановити для цієї категорії oci6 ряд пільг чи спрощених механізмів придбання земельних часток (паїв) у власність на основі цивільно-правових угод.
Окрім цього, потребує вдосконалення й правовий механізм приватизацією сільськогосподарських земель, наданих громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства радами. Згідно ст.ст. 6, 52 Земельного кодексу України громадяни можуть отримати для зазначених цілей земельну ділянку розміром 50-100 га. Однак, лише незначна частина такої ділянки — у розмірі середньої земельної частки - може бути передана громадянинові у власність безкоштовно. За ту ж її частину, яка перевищує розмір середньої земельної частки, громадянин, що виявив бажання приватизувати землю, повинен сплатити відповідну суму грошей. Саме тому переважна більшість громадян, що займаються веденням селянського (фермерського) господарства, отримали землю не у власність, а у постійне користування.
На наш погляд, з метою стимулювання приватизації сільськогосподарських земель громадянами, що займаються веденням селянського (фермерського) господарства, необхідно, по-перше, скасувати 6-річний мораторій на відчуження земель, передбачений ст. 17 Земельного кодексу. По-друге, доцільно передбачити в Земельному кодексі можливість безплатної передачі фермерові у приватну власність земельної ділянки, яку він ефективно використовував для сільськогосподарських цілей на правах постійного користування протягом 6 років.
Новим етапом у розвитку законодавства України про приватизацію сільськогосподарських земель повинно стати також "юридичне розмороження" земельної власності. Для того, щоб земельна власність виконувала соціальну й економічну функції, властиві їй в умовах ринкової економіки, потрібно, по-перше, щоб власники земельних ділянок мали юридичну можливість здійснення розпорядження належними їм земельними ділянками та, по-друге, щоб була створена ринкова інфраструктура регулювання земельних відносин (надійна система державної реєстрації земельних прав, іпотечні банки тощо).
Мова не йде про скасування державного регулювання розвитком земельних відносин. Земельний фонд України є національним надбанням i перебуває під особливою охороною держави. Однак, встановлення законодавчих вимог та обмежень щодо використання земельних ділянок їx власниками, землекористувачами не повинно асоціюватися з необхідністю позбавлення власників земель прав розпорядження належними їм ділянками, як це мало місце до недавнього часу.
Досвід проекту УКРелс в реформуванні земельних відносин в Україні.
Луїс Р. Феро, керівник Проекту УКРелс (США)
Проект "Приватизація земель несільськогосподарського призначення підприємствами України" (УКРелс) має на меті розробку, застосування та поширення можливих механізмів приватизації земельних ділянок під підприємствами. Проект надає юридичні консультації органам місцевого самоврядування та підприємствам з питань власності на землю та приватизації земельних ділянок, допомагає запроваджувати прогресивні та ефективні методи оцінки землі, сприяє залученню фінансових інституцій України до формування ринку землі та створенню позитивного інвестиційного клімату. Проект також надає консультаційні послуги конкретним підприємствам щодо проходження потрібних кроків приватизаційної процедури i допомагає їм здійснити купівлю конкретних земельних ділянок та продаж земельних надлишків іншим приватним власникам.
Для більшості місцевих громад надходження від приватизації земельних ділянок - це єдине джерело позабюджетних коштів; а є такі громади, де прибуток від приватизації земельних ділянок навіть перевищує обсяг бюджету. Все це пояснює, чому багато органів місцевого самоврядування, які спочатку вагалися стосовно підтримки приватизації землі або навіть чинили їй опір, тепер з paдicтю користуються нашими послугами.
Діяльність нашого проекту розвивалася в декілька етапів. Протягом першого року це була експериментальна пілотна програма з обмеженими завданнями. Протягом другого року ми продемонстрували життєвість приватизації земель несільськогосподарського призначення та великі потенційні можливості українського ринку землі. У третьому році наш проект очікує забезпечити створення "критичної маси" приватизації земельних ділянок як малими, так середніми i крупними підприємствами, яка призведе до формування ринку вторинних продажів, тобто справжнього ринку землі.
Такий успішний зріст - від початкового експерименту з невизначеними шансами на ycпіx до широкомасштабної та пріоритетно-важливої національної програми, причому за неповні два роки - пояснюється, перш за все, двома факторами: з одного боку, наполегливою та ефективною працею кваліфікованих українських працівників проекту, з другого - підтримкою тих далекоглядних місцевих керівників, які відразу побачили в приватизації землі громадську користь i не побоялися підтримати цю реформу на початковому етапі.
Тепер, коли наші працівники набувають все більшого досвіду, i все більше місцевих громад приєднуються до нашої діяльності, ми плануємо довести всю мережу представництв проекту до остаточного yспіxy: переводу її на комерційну госпрозрахункову основу в наступному році. Здійснити цей процес буде нашим найскладнішим завданням. Але, озираючись на те, що ми вже здійснили та на проблеми, які вже подолали, ми відчуваємо впевненість, що й цю задачу розв'яжемо успішно. На відміну від початку нашої роботи, сьогодні ми бачимо як вже пройдений шлях з його вагомими надбаннями, так i свої завтрашні кроки до нових великих, але досяжних цілей.
Коли ми отримали дані про результати діяльності проекту у вересні, вci наші співробітники були у захваті, адже ми вперше досягли здійснення 200 продажів земельних ділянок за один місяць (рахуючи по рішеннях місцевих рад про затвердження продажу). Від цих продажів місцеві бюджети мають отримати біля 4 мільйонів гривень.
Наш сьогоднішній рівень продажів сягнув до 6,3 на день, а щоденний заробіток доходу для бюджетів міст та селищ від приватизації земельних ділянок підприємствами складає 122 тис. гривень. Ці цифри свідчать, що мережа представництв проекту УКРелс надає свої консультативні послуги все ефективніше, i темпи приватизації землі підприємствами продовжують зростати.
Разом із новими фактами та досвідом приходить також нове розуміння. Ми продовжуємо всебічно вивчати розміри впливу своєї діяльності на перетворення в Україні. Недавній аналіз, зроблений нашими фахівцями, виявив, що земельні продажі, які ми допомогли здійснити, охоплюють приблизно половину адміністративних районів країни. Цей показник є для нас чи не найбільш приємний: це означає, що практика пpoдaжу несільськогосподарських земель розповсюдилася по вcix регіонах i невдовзі прийде у кожний район.
Наш аналіз також показав, що попит на нашу допомогу, тобто бажання приватизувати землю є приблизно однакове всюди. Цей попит однаковий скрізь: на сході, заході, півночі й півдні країни. Відповідно й показники кількості приватизаційних продажів та зароблених надходжень до місцевих бюджетів у різних регіонах знаходяться більш-менш на одному рівні. Такі факти набувають не тільки економічного, а й важливого політичного значення в сьогоднішніх умовах активних політичних дебатів.
Тепер ми можемо оцінити, яку важливу роль відіграє приватизація землі на теренах політичного єднання. Півтори тисячі підприємств, що приватизували землю за допомогою проекту УКРелс, мають спільні інтереси, мотиви й цілі. Це стосується також i тих підприємств, котрим ми зараз допомагаємо розпочати та здійснити приватизацію земельних ділянок. Названі тисячі приватних підприємств репрезентують дуже важливу частину українського суспільства. Завдяки приватизації землі, йдучи шляхом найбільш ефективного її використання, ці підприємства досягатимуть кращих результатів у роботі. Поступово вони збільшать свої прибутки, створять нові робочі місця, надаватимуть більше коштів у вигляді податків до державного й місцевих бюджетів.
Отже, саме ця частина суспільства має найважливіше значення для зростання та оздоровлення української економіки. Звичайно, ці люди вимагатимуть, щоб дії уряду відповідали їхнім спільним інтересам - таким, як безпека власності, економічна свобода та стабільність.
Потенційна впливовість цієї частини суспільства вже зрозуміла, притому ця частина невпинно збільшується. Наприклад, протягом наступного року кількість підприємств, які стають власниками землі за допомогою нашого проекту, зросте принаймні втричі. I той політик або та політична партія, які відгукнуться на очікування названої зростаючої та важливої суспільної групи, будуть у суттєвому політичному виграші. У швидкоплинному світі української політики це створює цікаву можливість для далекоглядних політиків.
Якими б сприятливими чи несприятливими для земельного ринку не були загальні соціально-економічні умови в країні, земля не буде вільно куплятися та продаватися, якщо встановлена ціна не відбиватиме її дійсної вартості. Це особливо стосується землі підприємств, оскільки земельна ділянка є активом підприємства, який має використовуватися для отримання прибутку. Не дивно, що до розгортання нашого проекту в Україні майже не було випадків купівлі-продажу земельних ділянок підприємствами, незважаючи на наявність відповідного законодавства та підтримки з боку уряду.
3 самого початку роботи проекту ми зрозуміли головну причину такого стану: земля підприємств оцінювалася за негнучкою бюрократичною формулою, яка ґрунтувалася на припущенні, ніби yci земельні ділянки мають однакові властивості та загальну вартість. Такий підхід нехтував найважливішим принципом земельного ринку, згідно якому вартість кожної земельної ділянки є неповторною та залежить від великої кількості чинників. Коли ми застосовували ту жорстку бюрократичну формулу до ділянок, які підприємства хотіли викупити у власність, результат був завжди однаковий: ціна за таким розрахунком виходила нереально високою, просто надхмарною. Потенційні покупці відразу втрачали подальшу зацікавленість у купівлі тієї землі. Саме через це yci попередні ініціативи з приватизації земельних ділянок виявилися невдалими.
Отож, першочерговим завданням нашого проекту було сприяти розробці більш реалістичного методу визначення цін на земельні ділянки. То було нелегке завдання, адже потрібно було визначати справедливу ринкову ціну на землю - попри те, що справжній ринок землі ще не був сформований. На щастя, наші відмінні експерти-оцінювачі змогли запропонувати відповідну та ефективну методологію. Тепер ця методологія вже визнана й затверджена офіційними органами української держави. Вона стала необхідною складовою частиною звичайної процедури приватизації земельних ділянок.
Розробка цього надійного підходу до визначення вірогідних цін на земельні ділянки призвела до справжнього вибуху та швидкого розгортання приватизації землі у населених пунктах України. 3 того часу наш проект вже допоміг здійснити близько 1500 приватизаційних продажів земельних ділянок підприємствам, i ще півтори тисячі продажів зараз знаходяться у підготовчій стадії. Обидва ці показники продовжують швидко зростати. У наступному році ми очікуємо досягнення критичної маси приватизованих земельних ділянок малих та середніх підприємств. Тоді запрацює справжній вторинний ринок землі, в умовах якого буде краще видно справжню вартість будь-якої земельної ділянки несільськогосподарського призначення.
Аналізуючи та порівнюючи кількісні показники нашої роботи - такі, як кількість приватизованих земельних ділянок та прибуток місцевих бюджетів, - ми іноді випускаємо з уваги, що наш Проект здійснює також інші корисні послуги, хоча й менш помітні. Наприклад, у нас здійснюється активна дослідницька програма, що дозволяє отримати більш глибоке розуміння багатьох питань стосовно земель несільськогосподарського призначення в Україні. Завдяки цій програмі ми дійшли до ряду висновків, які були важливими для успішного втілення завдань Проекту.
Одне з наших досліджень (стосовно макроекономічних наслідків приватизації земель несільськогосподарського призначення) виявило деякі важливі та дивовижні відомості про прямі іноземні інвестиції. Дослідженням було охоплено 31 іноземну компанію серед тих, що діють в Україні. В результаті встановлено, що якби вони могли легко придбати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення, що їx цікавлять, та могли спиратися при цьому на достатню підтримку місцевої влади, то ці компанії інвестували б в економіку України близько 100 млн. доларів за наступні два роки. А якби такі ж умови було забезпечено для іноземних інвесторів у галузях готельного бізнесу та роздрібної торгівлі, прямі іноземні інвестиції у ці галузі в Україні могли б імовірно сягнути мільярду доларів протягом наступних шести років.
Такі дані підказують очевидні висновки для подальшої роботи Проекту: компанії, що увійшли до цього дослідження, за логікою мають стати нашими клієнтами. Ми вже розпочали встановлювати з деякими з них робочі стосунки. Ще один висновок полягає в тому, що Україна зможе швидко досягти вагомих економічних поліпшень, якщо вона втілюватиме приватизацію земель несільськогосподарського призначення у найширших масштабах.
Результати нашого дослідження також підкреслюють факт, на якому ми вже два роки звертаємо увагу української громадськості: переважна більшість інвесторів бажає, щоб у підприємства було забезпечено право власності на землю. За відсутності такої умови потенційні інвестори, як правило, шукають інші можливості для інвестицій в інших місцях.
Захист права на земельну частку (пай).
Носік В.В., канд. юр. наук,
Коваленко Т.О.
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка.
Чинним законодавством України передбачено право кожного члена недержавного сільськогосподарського підприємства на земельну частку (пай). Земельна частка (пай) є особливою юридичною категорією, яка являє собою оцінену в грошовому виразі та визначену в умовних кадастрових гектарах частину переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь недержавного сільськогосподарського підприємства, яка визначає рівновелику долю участі члена підприємства в земельному пайовому фонді господарства i може бути в установленому чинним законодавством порядку витребувана в натурі (на місцевості) у самостійну земельну ділянку.
Захист права на земельну частку (пай) обумовлений правовою природою цього права, особливостями суб'єктно-об'єктного складу та змістом правовідносин, що виникають в процесі здійснення вказаного права, а також підставами його набуття та припинення.
За своїм змістом право на земельну частку (пай) є правом зобов’язального характеру, в силу якого одна особа - власник сертифікату на право на земельну частку (пай), має право вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки. В свою чергу, недержавне сільськогосподарське підприємство, до якого ця вимога звернута, зобов'язане її задовольнити. Отже, право на земельну частку (пай) суттєво відрізняється від права власності на землю, яке особа набуває лише у випадку реалізації права на земельну частку (пай).
Коло oci6, які відповідно до норм чинного законодавства України можуть набувати право на земельну частку (пай), залежить від підстав набуття такого права. Підставами набуття права на земельну частку (пай) є сукупність юридичних фактів (юридичні склади), з якими закон пов'язує виникнення цього права, а саме: паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств, вступ особи до членів недержавного сільськогосподарського підприємства, землі якого розпайовані, укладення цивільно-правових угод та у спадкування.
Набути право на земельну частку (пай) в результаті паювання земель сільськогосподарського підприємства, а також шляхом вступу до членів цього підприємства після розпаювання його земель може обмежене коло oci6: члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому i залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, а також новоприйняті члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, землі яких розпайовані. Коло oci6, які можуть набути право на земельну частку (пай) шляхом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави, чинним законодавством не обмежене.
Аналіз практики паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств показує, що право на земельну частку (пай) може бути порушено на будь-якому етапі його здійснення: на етапі набуття права на земельну частку (пай), на етапі розпорядження цим правом шляхом укладення цивільно-правових угод чи передачі у спадщину або на етапі реалізації права на земельну частку (пай) шляхом отримання у власність виділеної в натурі земельної ділянки. Так, наприклад, в багатьох господарствах проводилось паювання земель без їх передачі у колективну власність підприємству, або ж окремі особи були позбавлені можливості набути право на земельну частку (пай) лише через те, що їx не виявилося в списку, який є додатком до державного акта на право колективної власності на землю підприємства i основою для визначення переліку oci6, яким надається право на земельну частку (пай). Досить часто після завершення розпаювання земель сертифікати на земельн і частки (паї) не видаються членам підприємства, а залишаються у голови підприємства, що призводить до позбавлення членів підприємства можливості розпорядитись своїм правом на земельну частку (пай) або реалізувати його, витребувавши земельну ділянку в натурі (на місцевості).
Право на земельну частку (пай) захищається в порядку, передбаченому чинним законодавством України. Юридичний захист такого права включає в себе систему організаційно-правових та процесуальних заходів, спрямованих на забезпечення гарантій реалізації громадянами України суб'єктивного права на земельну частку (пай), або ж відновлення порушених прав на земельну частку (пай). Умовно можна виділити два способи захисту права на земельну частку (пай): досудовий i судовий.
В досудовому порядку порушене право особи на земельну частку (пай) може бути захищене шляхом звернення до статутних органів управління недержавних сільськогосподарських підприємств, відповідної ради, районної державної адміністрації або шляхом переговорів зі стороною по цивільно-правовому договору, об'єктом якого є право на земельну частку (пай). Так, наприклад, законодавством України5 до повноважень загальних зборів (зборів уповноважених) членів недержавного сільськогосподарського підприємства віднесено затвердження складу комісії, яка обчислює розміри земельної частки (паю), уточнення списку oci6, які мають право на земельну частку (пай), затвердження схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї), погодження місцеположення земельної ділянки, що передається у власність члену підприємства при його виході з підприємства та ін. Якщо член недержавного сільськогосподарського підприємства внаслідок певних обставин (перебування в складі Збройних Сил України, у відпустці по догляду за дитиною, тимчасове проживання за кордоном тощо) не знав про здійснюване паювання земель його підприємства i не був включений до списку, який є додатком до Державного акта на право колективної власності на землю , то він має право звернутись із заявою до вищого статутного органу сільськогосподарського підприємства про включення його до переліку oci6, яким надається право на земельну частку (пай).
3 метою відновлення порушеного права на земельну частку (пай) особа може звернутись із заявою також до районної державної адміністрації, яка затверджує розрахунки вартості i розміру земельної частки (паю), видає та відновлює сертифікати на право на земельну частку (пай), погоджує схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) тощо. За місцевою радою законодавчо закріплені повноваження щодо прийнятна рішення про видачу державного акта на право приватної власності на землю oco6i, яка реалізувала своє право на земельну частку (пай), про передачу в колективну власність підприємству земельної ділянки у pозмipi площ земельних часток (паїв) новоприйнятих членів підприємства за рахунок земель резервного фонду тощо. Тому у випадку порушення права особи на земельну частку (пай) на стадії його набуття чи реалізації така особа може звернутись із відповідною заявою також до місцевої ради.
Варто зазначити, що в досудовому порядку право на земельну частку (пай) може бути захищене за умови, коли відповідні статутні органи підприємства, органи місцевого самоврядування чи державної виконавчої влади або сторона по договору не заперечують відновити порушене право. Названий нами досудовий cnoci6 захисту права на земельну частку (пай) не є обов'язковою стадією при зверненні до суду.
Судовий cпoci6 захисту права на земельну частку (пай) застосовується в разі виникнення спору з приводу права на земельну частку (пай). Cпіp щодо права на земельну частку (пай) за своїм характером може бути аграрно-правовим, цивільно-правовим або земельно-правовим в залежності від того, на якій стадії здійснення такого права відбулося його порушення. Аграрно-правовий cпіp - це розбіжності, що виникають між членом недержавного сільськогосподарського підприємства i цим підприємством з приводу набуття права на земельну частку (пай). Цивільно-правовий cпіp виникає тоді, коли існують перешкоди в реалізації особою права на земельну частку (пай) шляхом укладення цивільно-правових угод чи передачі у спадщину цього права. Земельно-правовий cпіp виникає на стадії реалізації права на земельну частку (пай) в разі витребування власником сертифікату на право на земельну частку (пай) земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Вирішення цих cпоpiв спрямоване на захист прав фізичних та юридичних oci6 щодо права на земельну частку (пай) i передбачає встановлення фактів, що мають юридичне значення (членство в недержавному сільськогосподарському підприємстві, наявність прізвища особи у списку, який є додатком до Державного акта на право колективної власності на землю підприємства тощо), поновлення порушеного права, визнання угод недійсними, витребування земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), спонукання місцевої ради до видачі державного акта на право приватної власності на землю та ін.
В залежності від правового статусу особи, право на земельну частку (пай) якої порушено, cпіp щодо такого права може бути предметом розгляду в суді загальної компетенції (при розгляді спору, однією із сторін якого є громадянин) чи в арбітражному суді (при розгляді спору, сторонами якого є юридичні особи або громадяни-підприємці).
У разі виникнення спору особа може звернутись до суду за захистом свого права на земельну частку (пай) на будь-якому етапі його здійснення: набуття, розпорядження чи реалізації. При вирішенні спору щодо права на земельну частку (пай) важливо враховувати характер правовідносин, які виникають в сфері паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств i є неоднорідними за своїм змістом. Так, суспільні відносини, які виникають у процесі набуття, розпорядження та реалізації права на земельну частку (пай) членом недержавного сільськогосподарського підприємства, є аграрними зобов'язальними правовідносинами (внутрішніми або зовнішніми), оскільки базуються на засадах членства i мають регулюватись в першу чергу нормами аграрного, а також земельного законодавства. Відносини щодо реалізації права на земельну частку (пай) третіми особами - не членами підприємства є цивільними зобов'язальними правовідносинами, в силу яких одна особа (недержавне сільськогосподарське підприємство - боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи, яка має право на земельну частку (пай) - кредитора, певну дію, а саме передати у приватну власність земельну частку (па й) у натурі (на місцевості), а кредитор має право вимагати від боржника виконання своїх обов'язків. Суспільні відносини щодо набуття та розпорядження правом на земельну частку (пай) третіми особами за своїм змістом є правовідносинами щодо уступки права вимоги (сесії), яка може здійснюватись у формі договорів купівлі-продажу, дарування, міни, застави права на земельну частку (пай), а також шляхом спадкування цього права i регулюються законодавчими актами з питань паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств, а також нормами цивільного законодавства.
3'ясування суті правовідносин має важливе значення для застосування чинного законодавства при вирішенні спорів щодо права на земельну частку (пай). У цьому зв'язку Пленум Верховного Суду України своєю постановою № 13 від 25 грудня 1996 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" роз'яснив, що судам підвідомчі справи за заявами про вирішення спорів між суб'єктами права колективної власності на землю (стаття 3 ЗК) i членами цих юридичних oci6 (або їx спадкоємцями) про право на земельну частку. Однак, правильно визначивши підсудність справ, Пленум Верховного Суду України допустився неточності щодо визначення законодавства, яке має бути застосоване при вирішенні даної категорії спорів. Так, в п. 23 постанови зазначено, що "питання про право на частку та про її poзмip вирішується на підставі статей 5 i 6 ЗК". Земельний кодекс України в статтях 5, 6 врегульовує процедуру надання земел ьної ділянки у poзмipi середньої земельної частки. На сьогоднішній день паювання земель недержавних сільськогосподарських підприємств здійснюється у відповідності з процедурою, визначеною зазначеними Указами Президента України через механізм поділу на земельні частки (паї), розмір яких, як правило, є більшим від poзмipy середньої земельної частки внаслідок не включення до oci6, кількість яких враховується при визначенні середньої земельної частки, працівників соціальної сфери села. Отже, вирішення судом спору про право на земельну частку відповідно до п. 23 Постанови Пленуму ВСУ "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" шляхом визначення середньої земельної частки може погіршити становище члена недержавного сільськогосподарського підприємства, який звернувся до суду за захистом своїх прав, порівняно з тими особами, які набули право на земельну частку (пай) відповідно до чинних Указів Президента України. Тому, з метою захисту прав членів недержавних сільськогоспо дарських підприємств на земельну частку (пай), актуальним є внесення змін до постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ".
| Содержание, Глава 1а, 1б, 2а, 2б, 3а, 3б, 4а, 4б, 4с |
